МОЯ ПОЇЗДКА У БАНГЛАДЕГ - ГАЙДА

December 30, 2014

Як тільки я взнала, що мене все ще (мені на той момент було 22 роки) приймать у молодіжні табори Lions Club я надзвичайно зраділа! І не куди-небудь, у якусь попсову, затоптану і «зафоткану» туристами країну, а в Бангладеш! Країну бенгальських вогнів і тигрів, пошиття футболок Lacosta і джинсів Levi’s! Ура! Реакція більшості знайомих виглядала приблизно так: «Ух ти! А де це?».

 

Як виявилось, дуже мало людей уявляють собі розміщення цієї екзотичної і, можливо, не менш яскравої країни, ніж її найближчий сусід-«великий брат» Індія. А не знають в основному тому, що Бангладеш – далеко не та країна, яку вам запропонують в тур.фірмі. І це незважаючи на найдовший у світі природній пляж з білосніжним піском та кристально чистою, смарарагдово-блактиною водою Бенгальської затоки; на джунглі, у яких, теоретично, пробігав Мауглі; на +30С в лютому; на ціни, смішні навіть для українців, і, найголовніше, на, можливо, найдоброзичливіших, найгостинніших і найщиріших людей, яких Ви коли-небудь можете зустріти у житті. Людей, більшість яких ніколи не бувало та не побуває за кордоном, заробляючи в середньому 50USD на місяць, не вміючи ні читати, ні писати, але при цьому називаючи себе щасливою нацією.  Людей, настільки зворушливих своєю наївністю, відкритістю та відсутністю лицемірства, зверхності та фальші, що хочеться просто розплакатись і обійняти їх всіх – таке незвичне, чисте і якесь дитяче враження вони справляють.

Більшітсь бангладешців НІКОЛИ не бачили іноземців, тим паче людей з іншим кольором шкіри, тому кожна ваша поява на вулиці (не має значення, чи це маленьке віддалене село, чи центр столиці) викликає надзвичайну увагу та зацікавленість: діти біжать поруч, усміхаються і намагаються максимально вас роздивитись; дорослі просто завмирають з подивом, так, наче Ви –прибулець. І у погляді їхньому немає ні заздрості, ні захоплення, ні злості, ні зачарованості – лише якась така непідробна доброта, подив, цікавість, і ВДЯЧНІСТЬ за те, що Ви вирішили відвідати їх країну – усюди, де Ви зустрінете людей, які хоч трохи розмовляють англійською, вони будуть питати Вас: « Як вам у нашій країні?» і обов'язково просити, щоб ви розповіли своїм друзям, що тут живуть бідні, але горді і чесні люди. Що, хоч  їм і не відкриють візу у більшість розвинутих країн, вони не посягають ні на що чуже – вони щасливі у своїй країні. У країні, в якій паводок руйнує тисячі будинків щороку, змушуючи селян починати життя з нуля на новій землі; у країні, де густота населення одна з найвищих у світі, а рівень життя – один з найнижчих; у країні, в якій іслам регулює усі аспекти твого життя, і, навіть обираючи собі життєвого партнера, ти керуєшся рекомендаціями батьків, а не власними почуттями; у країні, де заборонено вживати алкоголь, засмагати у купальнику і торкатися до жінки до весілля; у країні, яка не приваблює туристів, і, на мою думку, саме завдяки цьому залишаєтсья такою самобутньою, живою і духовно чистою.

 

Зважаючи на це все, мені було надзвичайно цікаво зустрітися з тими екстремалами, які вирішили поїхати у міжнародний табір не в США, Японію, Австралію чи Францію, а саме в цю таку дивну і незвичну країну, - зустрітися з іншими учасниками програми обміну. Їх виявилось не так багато. Я і дівчинка з Німеччини. І все. Можливо саме через це, або просто в силу природньої гостинності бангладешців, нас приймали як принцес.  В «міжнародному» таборі крім нас з німкенею було близько 300 бангладеських Ліо, і кожен з них намагався протиснутись, потиснути нам руку і подякувати, що ми приїхали в їх табір, зробивши його міжнародним.

 

Це був дуже особливий досвід, не можу його порівняти з жодним попереднім табором. Ми відвідали лікарні, побудовані за фінансування Левів, донорські центри забору крові, ми побували на справжньому бангладешському весіллі, та на виступах аматорського вуличного театру, ми носили сарі і зустрічали схід сонця, який у цій частині світу заливає небо насичено червоними барвами, ми пили сік з кокосів і катались на рікші, ми танцювали індійські танці навколо вогнища і розфарбовували долоні хною. І ми плакали в аеропорту. Плакали не так, як в минулих таборах, коли боляче було прощатись з усіма учасниками та покидати веселу тусовку; плакали, тому що навряд чи ще колись відчуєм таку непідробну щирість, і навряд чи ці люди колись отримають шанс  відвідати наші країни.

 

 

Please reload

Останні публікації
Please reload

Архів
Please reload

Пошук за мітками
Please reload

Слідкуйте за нами
  • Facebook Basic Square

© 2023 by Lviv Lions.

  • Facebook App Icon